Сьогодні ми звикли запросто отримувати воду в кожному будинку, і це нікого не дивує, але ще трохи більше століття тому — це було майже що диво

Лише водовози могли доставити воду до будинку в Маріуполі, тому одним із пріоритетних напрямків стало спорудження водопроводу в місті. І ось в 1908 році (хоча до цього було чимало подібних проектів) був затверджений план Віктора Нільсена.

Протягом двох років споруджували водогінну мережу, яку запустили 3 липня 1910. Вона була розгалужена на 21 кілометр з колонками, біля яких слід було платити за обсяг води, яка потрапляла туди з водонапірної башти. Частина лінії була заведена в самі будинки, але це було доступно тільки для еліти Маріуполя.

Такий водопровід проіснував до 1932 року, коли почали будувати центральний водоканал. Коли водонапірна башта залишилася не при справах, її використовували як пожежну каланчу, адже вона і далі була однією з найвищих точок міської архітектури.

Після Другої світової війни вежу залишили пожежники, і вона довго перебувала в запустінні. У 1983 році цей період закінчився, так як її внесли до списку пам’яток архітектури місцевого значення. Це стало стимулом для проведення відновлювальних робіт, при яких навіть наносили захисний шар на архітектурні деталі будівлі.

Це не просто водонапірна башта, вона поєднує стиль готики, ренесансу, бароко, і становить одну з найбільш високих точок міста. Під час екскурсії ми самі переконалися, що будівля дуже красива і не дарма віднесена до пам’яток архітектури.

Сьогодні ми звикли запросто отримувати воду в кожному будинку, і це нікого не дивує, але ще трохи більше століття тому — це було майже що диво