Голодного – нагодувати

Кожного дня близько 12-ї години біля пунктів безоплатного харчування збираються люди: самотні бабусі та дідусі, інваліди, безхатченки, багатодітні матусі. Для багатьох з них гарячий обід – єдина за весь день можливість поїсти самому або нагодувати дітей. Якщо ви вважаєте, що йдеться про якесь конкретне місто або село, то помиляєтеся. Така картина – поширена, а війна та пандемія додають до нинішньої ситуації нових сумних «барв». Проте є люди, здатні на пожертву і повсякденну працю заради інших.

Голодного – нагодувати

Статистика – річ сувора

У квітні 2019 року Всесвітній банк зафіксував зниження рівня бідності в Україні. А у жовтні цього року на Соціальному форумі Ради ООН у Женеві Уповноважена Верховної Ради з прав людини Людмила Денисова доповіла, що, за даними Укрстату, в Україні понад 544 700 осіб живуть у злиднях, тобто нижче рівня абсолютної бідності – законодавчо встановленого прожиткового мінімуму. Укрстат вважає реальним прожитковим мінімумом суму, в яку не включені комунальні платежі. На початок 2020 року «реальний» прожитковий мінімум складав 3 660,94 грн, а доходи нижче цієї суми на той період мали 24,4% населення.

Згідно з дослідженням Інституту демографії НАН України, до кінця 2020 року рівень бідності в Україні в середньому зросте до 45%. При цьому в малих містах він може вирости до 50%, а в сільській місцевості – до 55%. Ці прогнози підтверджують і дослідження Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ), яке базується на макропрогнозуванні Кабміну України і свідчить, що рівень бідності в Україні зросте до 44%. Тобто, нинішні розрахунки ЮНІСЕФ припускають, що скрутне фінансове становище очікує майже кожну другу сім’ю.

Голодного – нагодувати

Благо дарити

Проблемами малозабезпеченої частини населення України опікувалася й досі опікується численна армія благодійних, гуманітарних, волонтерських, релігійних організацій. Проєкти із забезпечення людей предметами першої необхідності та створення соціальних пунктів харчування реалізується по всій країні, але Схід вже сьомий рік у пріоритеті.

Так, наприкінці року відновила роботу соціальна їдальня Благодійного Фонду «Карітас Маріуполь», що працює під егідою греко-католицької церкви. Кожного дня з восьмої ранку тут кипить робота – печуть булочки та пиріжки, готують перші та другі страви. Керівник проєкту Ольга СУЛЄЇНА працює у фонді вже понад п’ять років, тож про кількість нужденних знає з власного досвіду:

– Почалося все з численних звернень від людей, які потребували допомоги у харчуванні. Є люди, в яких немає не тільки харчів, а і, наприклад, газу, або не вистачає коштів на електроенергію. Є люди, які фізично не можуть приготувати собі їжу, маю на увазі інвалідів, є багатодітні сім’ї, є самотні люди похилого віку з дуже малою пенсією. Є такі, що внаслідок війни залишилися без годувальника або втратили роботу. Жахливо чути, коли звертаються по допомогу з вибаченням на кшталт «мені дуже соромно, але мені нема чим годувати дітей»… Щодня ми в змозі нагодувати 50 осіб. Проєкт діє до квітня наступного року, на це передбачено 20 тисяч євро, але це не означає, що по завершенню люди залишаться напризволяще. Ми з великою шаною ставимося до тих людей, які купують продукти для нашої їдальні або приносять гроші. Є такі, що не шкодують тисяч гривень. Їх не так багато, але вони є.

Ольга і сама така – особисто опікується мешканцями сусіднього притулку для безхатченків, щодня організовує їм доставку їжі. Частину свого прибутку вона щомісяця витрачає на їхнє харчування. Каже, що не може полишити їх сам на сам з проблемами, бо дуже добре і давно їх знає.

У маріупольському храмі Святого Петра Могили та Собору Успіння Пресвятої Богородиці (Православна церква України) малозабезпечених людей годують вже понад 20 років, розповідає настоятель храму о. Уар (ПЕРЕТЯТЬКО):

– Добрі люди допомогли закупити все необхідне обладнання для кухні, тепер ми готуємо їжу в сучасних умовах. Готували спочатку на 30 осіб, а з початком війни почали щоденно годувати 100 і більше людей. Пандемія дещо змінила цей порядок. Тепер замість обіду в нашій храмовій їдальні ми виносимо їжу підопічним в одноразовому посуді. Зараз я бачу тенденцію до розвитку мережі соціальних їдалень, росте кількість благодійників. І це дуже добре, бо найголовнішою чеснотою людства вважаю самопожертву. Такі цінності передаються у спадщину, виховуються батьками та родичами. Або людина, якщо вона розумна, виховує їх у собі сама.

У населених пунктах вздовж лінії розмежування поряд з іншими організаціями займається годуванням малозабезпечених і Гуманітарна місія «Проліска». Її керівник Євген КАПЛІН каже, що такі проєкти зазвичай фінансуються українськими та іноземними державними або благодійними фондами. Розраховувати на приватні пожертви сусідів, як це буває у містах, не доводиться – там, де зараз працюють волонтери, усі люди знаходяться у скрутному становищі.

– Зараз ми годуємо більше 60 людей у восьми віддалених селах, включаючи два села Луганщини –Троїцьке та Кримське, – розповідає Каплін. – Для цього наша організація купила термоси та все необхідне обладнання. Готують їжу наші соціальні робітники, а волонтери кожного дня розвозять її по домівках. Також ми опікуємося малозабезпеченими та самотніми людьми у Чермалику, Гранітному та Авдіївці.

Не хлібом єдиним

У Гранітному протестантська християнська місія під керівництвом харків’янина Владислава ТКАЧОВА у співпраці з «Міжнародним центром допомоги» Сергія КОСЯКА теж годує стареньких, котрі залишилися самотніми. Спільними зусиллями цього року для них було створено Будинок милосердя, відкриття якого відклалося через коронавірус. Притулок досі чекає на своїх мешканців.

– Ми побудували все за останнім словом техніки. У Будинку є і опалення, і вбиральні, і ліжка ортопедичні – все, як має бути. Пандемія трішки все підкосила, бо ми не можемо взяти на себе відповідальність за стан здоров’я самотніх людей, тим більше, що вони – група ризику в даних умовах. Тому ми зараз їх просто годуємо гарячими обідами, завозимо дрова та вугілля для 20 підопічних, яким вже далеко за 70 років. Ще у нас працює соціальна пральня, безоплатно для нужденних і за невеличкі гроші для тих, хто може сплатити, але не має пральної машини вдома. Також допомагаємо селянам відновити зруйноване житло та електричні мережі, постачаємо ліки та засоби особистої гігієни. Робимо це на благодійні внески, які збираємо і особисто, і за допомогою соціальних мереж, – каже Ткачов.

До доброчинності може залучитися кожен, вважає й волонтер з Маріуполя Кирило ДОЛІМБАЄВ. Він розпочав свою благодійну діяльність навесні цього року, коли ініціював збір коштів на петриківський розпис храму ПЦУ, а потім долучився до роботи соціальної їдальні при храмі.

Не будучи вірянином, Кирило спрямовував свою активність ще й на розбудову недільної школи, де створює класи бандури (перший інструмент вже знайшли в одному із сіл Донецької області) та українського живопису, а також громадську бібліотеку сучасної та класичної української літератури. Школа відкриється у День Святого Миколая, 19 грудня. У храмі вже стоїть ялинка, а під нею – подарунки для дітей, родини яких зараз у скрутних умовах.

До збору коштів на ініціативи Кирила з розвитку української культури на Сході долучилися вже понад 800 доброчинців з усієї України та навіть світу, разом вони довірили волонтеру не один десяток тисяч доларів. Сам Кирило не отримує нічого, окрім «мурашок» від усвідомлення того, що він українець, який робить потрібну справу для своєї країни та її людей.

– Дуже добре, що зараз стає більше відкритих та анонімних благодійників, які мають можливість і, головне, бажання допомагати. Серед них не тільки заможні, а наші з вами сусіди, звичайні люди зі звичайним прибутком. Зараз життя таке непередбачуване, що ми всі можемо опинитися у скрутному стані: і ви, і я, і будь-хто інший, – каже волонтер. – Кожен українець важливий, а сила нації міцніє через людяність. Тому я і допомагаю людям, і навряд чи зупинюся.